“Виборча” гра почалась, і почалася не з того, що корисно України

Дух старту осінньої виборчої кампанії тривалістю понад 2 роки (перетікання президентських у парламентські, а потім і в місцеві) практично вже літає в повітрі. Навіть перестановки на політичній “шахівниці” вже...

Дух старту осінньої виборчої кампанії тривалістю понад 2 роки (перетікання президентських у парламентські, а потім і в місцеві) практично вже літає в повітрі. Навіть перестановки на політичній “шахівниці” вже почалися.

Вчора Верховна Рада проголосувала за відставку міністра фінансів Олександра Данилюка. Те, в який спосіб це було зроблено, з якими “спецефектами” та “декораціями”, свідчить – “гра” почалась, – інформують “Українські реалії” з посиланням на 24tv.ua.

І почалась вона, як не прикро, не з того, що корисно країні. Полярність, яка сьогодні вимальовується у вибудовуванні цими учасниками власної ідеології, якою вони презентуватимуть себе виборцям, стає щодень очевиднішою. Гадаю, що про це ще чимало напишуть, чимало вже сказано, а ще більше буде, чим ближче той роковий день, коли ми проставлятимемо “плюсики” у бюлетнях. Прикро, що не всі складові партійних технологій, базуються на речах прагматичних, тих, які є важливими для правової та економічної міцності України. Питання культурного, релігійного, мовного складу, до прикладу, скоріше поляризують українців, змушують одних відчувати себе “своїми”, а інших – “ізгоєм”.

Таким же темним, полюсним є різне бачення сценарію вирішення конфлікту на сході. Вже зараз два умовних табори, які набувають чітких форм, можна розділити на тих, хто за мир шляхом примирення з представниками окупаціних адмінітрацій та країною агресором і тих, хто бачить вирішення питання у площині санкцій, переговорів та міжнародної взаємодії. Повторюсь, але на моє переконання, для єдності нації важливим повинне стати усвідомлення власної належності до “країни-успіху”, “країні, якій вдалось”, а це, при усій повазі до сьогоднішніх ініціатив, скоріше знаходиться в зоні фінансово-економічної ситуації України, тобто у зоні, яка дозволить людям відчувати, що вони гідно заробляють та забезпечують свої родини, а не жалюгідно існують на державних субсидіях.

Спостерігаючи останні декілька місяців, тижнів, днів за ситуацією довкола Антикорупційного суду, а віднедавна і кадровими перепетіями у Кабміні, все практичнішою стає тематика, так чи інакше пов’язана із втручанням у внутрішній суверенітет країни іноземних інституцій, з якими власне чимало політиків і схильні пов’язувати негаразди, які нас переслідують протягом останніх декількох років. Так це чи ні, вважаю, що виборці вже достатньо зрілі, щоб визначитись самостійно, яка з точок зору є для них прийнятною.

У лютому цього року свою програму (єдину на президентських та парламентських виборах), партія “Відродження” назвала співзвучно та асоціативно – “Власний шлях України”. У подальшому, на з’їзді Бондар зазначив:

Нашій державі не варто сліпо й беззастережно керуватися порадами міжнародних кредиторів, наших міжнародних партнерів. Україна повинна йти власним шляхом, спираючись на внутрішні ресурси і національні інтереси. Україна повинна йти власним шляхом, спираючись на внутрішні ресурси і національні інтереси. Тобто підйом економіки має стати національним пріоритетом. Україна повинна відмовитися від зовнішнього диктату та управління.

Згодом схожу риторику почав прямо озвучувати і лідер однойменної партії, “новоженець” Ляшко, усіляко інтерпретуючи зло від “еМВееФа”. Нещодавне, а точніше трьохтижневої давності інтерв’ю лідерки “Батьківщини” познайомило виборців з іншою гілкою зовнішнього управління, іменувавши її управлінням транснаціональними олігархами (відмінними від МВФ, США, ЄС), управління міжнародними спекулянтами, які, як зазначають у Тимошенко, вже захопили понад 60% суверенітету нашої держави через управління владою як маріонетками. “Опозиційний блок”, у свою чергу сигналізує про шкідливість співпраці з міжнародними донорами, оскільки це завдає шкоди народові України (тарифи, субсидії, безробіття, трудова міграція) та бізнесу (припинення діяльності через неконкурентність продукції на фоні аналогічних модернізованіших капіталістичних виробництв). Нові партії, які так чи інакше вилились з ОБ, такі як “За життя” чи “група Партії Миру”, мало чим відрізняються від усього, що названо вище.

Ситуація довкола Антикорупційного суду разом з демаршем Данилюка є лише вишнею на торті. Все зводиться до абсурду, адже доходить до того, що суд потрібен не інституційно, тобто просто як орган, який відправляє правосуддя в окремій категорії справ, а потрібен саме його персоніфікований склад, який проходить через імперативне сито певних людей, яким довірятиме ефемерна міжнародна спільнота. Міністр фінансів, який, згідно із Законом України “Про Кабмін”, призначається за поданням прем’єр-міністра, скаржиться не тому, хто вносив подання про його призначення, так, як це повинно було б бути, будь він людиною, яка поділяє позицію того, хто вносив його кандидатуру на посаду, а  у випадку незгоди з політикою цієї людини, подавав би самостійно у відставку, відповідно до можливостей, наданих йому Законом.

Натомість він публічно апелює до тих, хто формально не повинен впливати на формування органів влади в Україні – представників країн G7. Як у такому випадку не задаватись питанням – чому? Впевнений, що кожен українець має сам визначитись із відповідями на питання: чи управляють Україною ззовні? Чи приносить це користь, якщо не сьогодні, то у довготривалій перспективі саме Україні та особисто кожному українцю. Понад це, як на мене, варто отримати для себе й інші відповіді, від тих, хто конструктивно (чи не зовсім), критикує такий стан справ: якою ці сили бачать альтернативу запозичення коштів, або ж, чи вважають вони доречною відмову від обслуговування зовнішнього боргу з усіма наслідками (які повинні підтримати саме виборці, адже вони дають своїм обранцям мандат на те, що згодні терпіти і можливу втрату “безвізу”, і девальвацію, і інфляцію, тимчасові, але невідворотні).

І тут, традиційно, ми впираємось із високого у приземлене – питання коштів. Кошти держава сама не заробляє, це робить населення бізнес, промисловість. Що відсилає нас до іншої важливої теми прийдешньої виборчої кампанії. У цій темі, у перелічених вище учасників виборчого процесу є чимало спільного – мова про бачення майбутнього економічного життя. “Опозиційний блок” наголошує на пріоритетності нарощення доданої вартості українського національного виробника, промисловому зростанні, “Відродження” заявляє про політику економічного націоналізму та щорічне збільшення ВВП на 7-10%, “Батьківщина” про економічний патріотизм, “Радикали” із сіл, металургічних підприємств, інших національних виробників взагалі не виходять і т.д.

Розкритись, реалізуватись кожному із цих політичних гасел лише ми, виборці, можемо дати можливість, от тільки до свого вибору варто ставитись свідомо, зважуючи всі “за” та “проти”, оцінючи те, чи принесе користь особисто Вам, або Вашим дітям, або ж онукам, водночас варто ліберально та помірковано ставитись до розуміння Вашої особистої приналежності до того чи іншого ідеологічного полюсу, не робити поганими чи гіршими прихильників протилежного.

Андрій Вігірінський

Материалы по теме: