Прецеденти зняття депутатского імунітету та провальна практика правоохоронців з цих питань

Так, все таки, про що в дійсності свідчать намагання нині діючого Президента України спільно зі своїм оточенням добитися повного скасування депутатської недоторканності: «скасування бар’єру, який розділяє народних обранців і...

Так, все таки, про що в дійсності свідчать намагання нині діючого Президента України спільно зі своїм оточенням добитися повного скасування депутатської недоторканності: «скасування бар’єру, який розділяє народних обранців і їх виборців та скасування гарантій безкарності»,  як обґрунтовують це підпорядковані йому автори такого законопроекту, чи все-таки мова йде про банальне бажання виконавчої влади таким шляхом обмежити права парламенту, що неминуче призведе до узурпації влади?!

Хотів би одразу застерегти громадян України від обману і окозамилювання, бо  чергові заяви і заклики про позбавлення народних депутатів України недоторканності не є чимось новим та, тим більше, таким край необхідним в нинішній економічній і соціальній ситуації в державі, а тому таку діяльність нинішнього Гаранта Конституції не потрібно відносити виключно до його  особистих «заслуг». Виконавча влада в різні часи, навіть і в більш сприятливі, намагалась реалізувати такі наміри і, перш за все, для того, щоб мати безпосередній вплив на будь-якого народного обранця, і тим самим – на весь парламент. Хоча не виключаю і того, що ця чергова компанія по дискредитації народних обранців організована лише для підняття президентом свого рейтингу напередодні виборів. Тобто, очевидно для всіх, це є абсолютно політичною акцією, яку хоче реалізувати  нині діюча влада саме з метою обмежити законодавчу владу, розширивши таким чином свої можливості впливати на неї і покращити за рахунок цієї ідеї свої особисті позиції в політичній боротьбі з опонентами перед виборами.

Уважно спостерігаючи за такими подіями навколо реалізації задуму Петра Олексійовича підпорядкувати собі не тільки правоохоронні органи і суди, особливо за допомогою реалізації так званої «судової реформи», а і парламент, хотілося б нагадати нашому, в більшій мірі, зазомбованому суспільству про те, що наявність у народного депутата імунітету не є його особистим привілеєм. Більше скажу, інститут депутатської недоторканності є одним із елементів конституційної системи стримувань і противаг, які забезпечують реальний поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову у всьому цивілізованому світі. Тому, попри всі політичні заяви та піар-акції, необхідно всім усвідомлювати, що саме депутатська недоторканність повинна сприяти утвердженню самостійної і незалежної Верховної Ради України. Особливу актуальність цей інститут недоторканності парламентарів має в країнах, що розвиваються і які в Європі іменуються «державами із слабо розвиненою демократією», де відсутнє панування верховенства права, де немає законного і неупередженого суду, до яких, на жаль, відноситься і Україна. Навіть найбільш авторитетні європейські органи вже застерігали нашу владу від повного позбавлення народних депутатів імунітету, бо в такому випадку може виникнути реальна небезпека здійснення тиску на парламент з боку, передусім,  виконавчої влади, можливість безпідставного звинувачення парламентарів і їх кримінального переслідування саме за політичну діяльність, за відсутності надійної системи правового захисту.

Підтвердженням таких висновків є, зокрема, і проведений мною аналіз стану дотримання конституційних прав і свобод громадян в сфері боротьби із злочинністю за 2017 рік.

Про те, що саме протягом останніх 3-4 років суттєво погіршилась ситуація із дотриманням прав людини і громадянина під час кримінального провадження, свідчить і нинішня діяльність Генеральної прокуратури, а точніше – особисто Ю. Луценка, по масовому ініціюванню зняття недоторканності із народних депутатів, в переважній більшості своїй –  без належних на те підстав, а тому і без настання для таких осіб жодних кримінально-правових наслідків. Маю на увазі, в першу чергу, ті випадки, коли з нардепів протягом 2015-2018 років знімали недоторканність під час показових піар-шоу компаній, організованих спочатку тодішнім Генпрокурором В. Шокіним, а потім і нинішнім – Ю. Луценко, чого раніше ніколи не було в практиці діяльності всіх попередніх очільників ГПУ у всі роки, коли з відому останніх в ЗМІ і в сесійній залі ВР оприлюднювались з порушенням закону аудіо-  та відеоматеріали із кримінальних проваджень, що свідчило не тільки про розголошення таємниці досудового розслідування, а і порочило честь і гідність цих парламентарів, ще не визнаних судом винними у вчиненні злочинів. Коли пізніше, після проведення досудового розслідування, ці кримінальні провадження відносно народних обранців або закривались за відсутності події чи складу злочину або достатніх доказів їх вини, або таким особам навіть підозри не вручались, що взагалі є ганьбою для нинішньої Генпрокуратури і органів досудового розслідування, або коли будь-яка інформація, після падіння ажіотажу у суспільстві навколо «депутатських справ», про результати їх розслідування чи розгляду у судах до цього часу не відома або замовчується.  А навіть направлення протягом останніх двох років до суду одного чи навіть двох обвинувальних актів відносно таких народних обранців, при відсутності до цього часу прийнятих судом рішень у них, теж не є підтвердженням факту дотримання Генпрокурором прав і свобод цих осіб при направленні до ВР відповідних подань. Тим більше, повернення Регламентним комітетом останніх 4-х подань Генпрокурору без розгляду та відмова парламенту в наданні згоди на притягнення кількох народних депутатів до кримінальної відповідальності також свідчать про порушення їх конституційних прав і свобод.

Саме тому, слід назвати хоча б кілька таких «показових» випадків відвертого беззаконня з боку тієї ж Генпрокуратури.

Так, ще у 2015 році вже чинний парламент із порушенням вимог регламенту проголосував за зняття недоторканності з народного депутата Ігоря Мосійчука,  якого ГПУ звинувачувала в отриманні неправомірної вигоди, і навіть дав згоду на  затримання останнього і арешт. Зокрема, тодішній Генпрокурор Віктор Шокін з порушенням вимог КПК оприлюднив в сесійній залі ВР відеоматеріали, в яких особа, схожа на Мосійчука, пропонувала співбесіднику надати йому неправомірну вигоду, називала конкретні суми, які, нібито, слід заплатити за підготовку і внесення необхідних депутатських запитів та звернень. Але, це завідомо незаконне рішення про надання згоди на затримання, арешт і притягнення до кримінальної відповідальності пізніше скасував Вищий адміністративний суд, визнавши грубими процедурні порушення під час розгляду цього подання ГПУ у сесійній залі. І. Мосійчук був затриманий, взятий під варту, йому висувалась конкретна підозра, тобто він зазнав утисків його права на свободу та особисту недоторканність. Кінцеве рішення по даному кримінальному провадженні до сьогоднішнього дня не оприлюднене. Натомість Ігор Мосійчук веде активну діяльність як народний депутат і політик, а суспільство так і не дізналось, вчинив він кримінальне порушення чи ні, якщо ні, то яку відповідальність за порушення його конституційних  прав понесли відповідні службові і посадові особи ГПУ.

У тому ж 2015 році ВР дала згоду на зняття недоторканності з народного депутата Сергія Мельничука, якого ГПУ звинувачувала у створенні бандитського угрупування з підпорядкованих йому добровольців, бандитизмі та інших злочинах. Не дивлячись на інкримінування у вину останньому тяжких і навіть особливо тяжких злочинів, Генпрокуратура в цьому випадку чомусь не зверталася до парламенту з  проханням надати згоду на затримання та арешт такого народного обранця. Обвинувальний акт відносно С. Мельничука Генеральна прокуратура, начебто, передала до суду ще восени 2016 року, однак, кінцевого судового рішення по даному провадженню досі не прийнято, не виключено і в зв’язку з тим, що в ньому відсутні достатні докази вини цього народного депутата, і як наслідок в цьому випадку суспільству теж не відомо, чи вчинив названий парламентар інкриміновані йому такі суспільно небезпечні  злочини, чи ні.

Із народного депутата Сергія Клюєва парламент теж зняв недоторканність у 2015 році. ГПУ звинувачувала його в тому, що спільно із своїм братом – Андрієм Клюєвим, вони, начебто, незаконно заволоділи майном ВАТ «Завод напівпровідників» і домоглися обслуговування кредиту належного їм підприємства за бюджетні кошти. Більше того, із повідомлень у ЗМІ було відомо, що С. Клюєв оскаржував у судах відповідні подання Генпрокуратури, наголошуючи, що засідання профільного комітету відбулося з порушенням регламенту, бо на ньому не був присутній Генпрокурор та що у рішенні Регламентного комітету не було мотивувального висновку щодо визначення законності й обґрунтованості подання, а також законності одержання доказів його винуватості. Також С. Клюєв вказував, що подання стосовно нього розглянули з порушенням встановленого законом терміну – замість 7 днів розглядали 36! Наразі, санкції Євросоюзу з братів Клюєвих, начебто, зняті, а також вони виключені із списку розшукуваних в Інтерполі. Не дивлячись на тривалий час перебування даної справи в провадженні слідчих ГПУ, до цих пір будь-яких повідомлень про прийняття законного рішення по даній справі в ЗМІ не надходило. І тому, суспільство також не може зробити об’єктивний  висновок, чи були все-таки достатні підстави для кримінального переслідування даного парламентаря, чи ні. І якщо не було, тоді хто із посадових і службових осіб ГПУ повинен понести за це відповідальність.

У липні 2016 року Верховна Рада позбавила імунітету народного депутата Олександра Онищенка, якого НАБУ разом із САП звинувачували в організації злочинної схеми із підприємством «Укргазвидобування», що займається видобутком та реалізацією українських нафти та газу, і привласненні коштів в особливо великих розмірах.

Масове оприлюднення, особливо, на початковому етапі розслідування, матеріалів досудового провадження, в т. ч. і відкриті звинувачення, в першу чергу, керівниками НАБУ і САП цього  народного обранця у вчиненні різних, в тому числі і особливо тяжких злочинів, до визнання судом його вини у встановленому законом порядку, лише свідчить про грубе порушення очільниками антикорупційних органів його конституційних прав. Направлення до суду кількох кримінальних проваджень з угодами деяких учасників злочинів, інкримінованих О. Онищенку, про визнання особистої винуватості сьогодні вже не викликають довіри у експертного середовища, хіба що окрім «грантоїдів», які відверто, неприховано лобіюють інтереси НАБУ, тим більше, що оприлюднена в ЗМІ частина доказів вини Онищенка викликає об’єктивні сумніви, так як побудована на припущеннях, а визнання вини кимось із співробітників не може являтись доказом вини особи, яка не приймає участі в судовому засіданні. Таким чином, до теперішнього часу досудове розслідування відносно останнього, начебто, триває, а тому складається враження, що воно і надалі буде тривати, доки не буде забуте суспільством.

У грудні 2016 року Верховна Рада задовольнила подання Генпрокурора  про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата Вадима Новинського, якого звинувачували у тому, що в 2013 році він, начебто, був причетний до незаконного позбавлення волі Олександра Драбинка – особистого помічника колишнього предстоятеля  УПЦ митрополита Володимира. Про безпідставність внесення цього подання до Верховної Ради України свідчив хоча б той факт, що після зняття депутатської недоторканності до цього часу (протягом 2-х років) В. Новинському навіть підозру не вручили, а відповідно і до суду обвинувальний акт досі не направили. Більше того, по проходженню такого тривалого часу до цих пір невідомо, яке прийнято кінцеве рішення за цим фактом: чи провадження вже закрите, чи можливо воно зупинене, чи триває досудове розслідування, якщо так, то по якій причині воно затягується по такій простій в доказуванні справі. А в цей же час названий парламентар успішно і активно продовжує виконувати свої депутатські повноваження. Про які тоді розумні терміни слідства можна говорити, а тим більше, про дотримання прав і свобод людини, якою являється і названий народний обранець, якого ще два роки тому назад звинуватили на сесії ВР у вчиненні кримінальних правопорушень?

За цей період варто пригадати і справу екс-нардепа Володимира Медяника, якого 6 серпня 2016 року в рамках розслідування кримінальної справи щодо колишнього керівника фракції Партії регіонів Олександра Єфремова було затримано Генпрокуратурою. Після цього суд за клопотанням прокуратури  навіть взяв під варту В. Медяника, правоохоронці помістили його в СІЗО СБУ, де він оголосив голодування та вимагав проведення одночасного допиту (очної ставки) зі свідками, на свідченнях яких СБУ побудувала звинувачення щодо нього. Надалі жоден із перерахованих  свідків не підтвердив висунутої підозри. Відео зі спільними допитами так званих «свідків» потрапило в інтернет, у результаті чого справа проти політика повністю «розвалилася». Згодом Генпрокурор Юрій Луценко заявив: якщо проти Медяника немає достатніх доказів, то той не буде притягуватися до кримінальної відповідальності і вийде на свободу. В подальшому, так і сталося: останній був звільнений із СІЗО, усі підозри з нього були зняті, а Генпрокуратура закрила щодо політика кримінальне провадження. На сьогодні відомо, що позов даного політика  про порушення його прав і свобод розглядається в Європейському суді з прав людини. Але, у експертів виникають закономірні запитання: хто повинен понести відповідальність за незаконне позбавлення цього громадянина особистої свободи і недоторканності та незаконне притягнення до кримінальної відповідальності?

Далі хотілося б наголосити, що саме 2017 рік виявився «рекордним» по кількості внесених Генеральною прокуратурою до Верховної Ради України подань про зняття депутатської недоторканності. І це, підкреслюю, в той період, коли очільником ГПУ став колишній  народний депутат Юрій Луценко, який до цього керував найбільшою пропрезидентською фракцією у парламенті і сам колись постраждав від незаконного кримінального переслідування. Разом з тим, саме після його неоднозначного (а точніше – навіть шкідливого для держави і суспільства) призначення на цю високу наглядову посаду припадає період найбільшої активності переслідувань народних депутатів. Так, зокрема, Ю. Луценком в 2117 році було направлене до ВР подання  про дачу згоди на притягнення народного депутата Євгена Дейдея  до кримінальної відповідальності за незаконне збагачення, хоча Регламентний комітет визнав аргументи Генеральної прокуратури недостатньо обґрунтованими, а висновки слідства про стрімке незаконне збагачення депутата – припущеннями. Проте, це не завадило назвати його з трибуни Верховної Ради навіть злочинцем, хоча народні обранці не підтримали на сесії подання Генпрокурора і не дали дозвіл на притягнення Дейдея до кримінальної відповідальності.

Аналогічна ситуація була із поданням Юрія Луценка на народних депутатів Андрія Лозового підозрюваного у несплаті податків, та Олеся Довгого, підозрюваного у зловживанні службовими обов’язками з метою незаконного відчуження земельних ділянок. Цікавим є те, що нинішній Генпрокурор так захопився використанням своїх виключних повноважень «милувати і карати»,  що навіть обіцяв Лозовому відкликати із ВР подання про зняття з нього депутатської недоторканності за умови сплати останнім усіх податків, що взагалі було з його боку не припустимим і не відповідало вимогам ні КПК, ні Закону «Про Регламент Верховної Ради України», ні Закону «Про прокуратуру». Не дивлячись на те, що на прохання самого О. Довгого дати згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності ВР прийняла рішення про задоволення цього подання, в подальшому кримінальне провадження відносно цього парламентаря було закрито САП за відсутності в його діях складу злочину. Яка доля кримінальних проваджень відносно народних депутатів Дейдея та Лозового, суспільству до цих пір не відомо.

Із народних депутатів Борислава Розенблата і Максима Полякова, яких НАБУ підозрювало у вимаганні неправомірної вигоди за лобіювання і розробку нових законопроектів  щодо легалізації видобутку бурштину в Україні, за поданням того ж Ю. Луценка також знімали недоторканність. Взагалі ця кримінальна справа набрала чималого суспільного розголосу, особливо після того, як детективи НАБУ і прокурори САП оприлюднили як у ВР, так і в ЗМІ, відео і аудіо-записи розмов названих нардепів і їх помічників, що було беззаперечним порушенням прав цих осіб і вимог кримінально-процесуального законодавства, а тим більше, коли очільники  НАБУ і САП повідомили про участь співробітників ФБР США у проведенні оперативно-розшукових заходів і НСРД відносно названих народних депутатів. Скандальним виглядало і розкриття участі у цих негласних розшукових діях співробітниці Антикорупційного бюро по імені Катерина, деякі дії якої у експертів теж викликали сумнів в частині відповідності вимогам Закону і були схожі на провокацію злочину, що в результаті взагалі ставить під сумнів всі докази, які були здобуті завдяки їй. Таким чином, по цій справі існує маса запитань до органів досудового розслідування, в т.ч. до Генпрокурора,  який активно підтримав ці подання про зняття депутатської недоторканності, навіть «розсипав» схвальні оцінки діям НАБУ по цій справі, тому і не дивно, що той же Б. Розенблат вже звернувся з відповідним позовом до Європейського суду з прав людини і експерти допускають цілком обґрунтовано, що цей позов, як мінімум частково, буде задоволеним. До речі, кінцевого рішення за результатами досудового розслідування по цій справі до сьогоднішнього дня не також відомо, що теж дає достатньо обґрунтованих підстав стверджувати про сумнівність судової перспективи притягнення цих нардепів до кримінальної відповідальності.

Наступним, з кого зняли недоторканість, був народний депутат Михайло Добкін, якого підозрюють у зловживанні службовим становищем на посаді голови Харківської міської ради в інтересах третіх осіб і теж в частині, начебто, незаконного виділення земельних ділянок. Той же Генпрокурор у Верховній Раді наголошував, що ця справа дуже схожа із справою О. Довгого, а тому, виходячи із прийнятого у ній рішення про закриття провадження  відносно останнього за реабілітуючими обставинами, відповідно подібного результату слід чекати і у справі Добкіна.

Вже у цьому 2018 році Верховна Рада  зняла недоторканність з народних депутатів Євгена Бакуліна, якого підозрюють у привласненні та відмиванні коштів в особливо великих розмірах, та з Надії Савченко, яку підозрюють у змові з терористичною організацією «ДНР» у підготовці масштабного теракту в центрі Києва та держперевороту.

Треба відверто визнати, що і у цих справах не все звучало переконливо з вуст Ю. Луценка, особливо, що викликає сумніви у  експертів, то це застосування відносно народного депутата Н. Савченко НСРД без дозволу Верховної Ради, що в майбутньому стане достатньою підставою визнати такі докази недопустимими.

Більше того, нещодавно Юрій Луценко, так захопившись переслідуванням народних депутатів, що направив до Верховної Ради чергову «порцію»  подань про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності ще 4 народних депутатів: Олександра Вілкула, якого підозрюють у земельних махінаціях, Дмитра Колєснікова  – у зловживанні службовим становищем на посаді голови Агентства держмайна, Сергія Дунаєва – в декларуванні недостовірної інформації та Олександра Пономарьова – в перешкоджанні роботі журналістів. Але, після розгляду відповідних подань у Регламентному комітету ВР було вирішено повернути Генпрокурору названі подання для усунення недоліків.  При цьому, профільний комітет зазначив, що ГПУ не відповіла на уточнюючі запитання, в зв’язку з чим, члени Регламентного комітету «позбавлені можливості розглянути дані подання». Не є в цьому плані оригінальними і нові погрози чи обіцянки того ж Ю. Луценка направити восени ц. р. до ВР нові подання про притягнення і інших народних депутатів до кримінальної відповідальності, хоча, якщо говорити відверто, то навіть цей аналіз щодо законності внесених ним за 2 роки подань про позбавлення народних депутатів імунітету може стати достатньою підставою для висловлення йому недовіри з боку Верховної Ради.

Більше того, слідкуючи за самою процедурою розгляду у ВР подань Генпрокуратури на зняття недоторканності з народних депутатів, варто відзначити, що майже у всіх випадках парламентом, скоріше під тиском ззовні, не дотримувалися вимоги Регламенту Верховної Ради України, що сприяло правоохоронцям незаконно оприлюднювати матеріали досудового розслідування, в т.ч. і оперативно розшукових заходів та НДСР, які містили конфіденційну інформацію та дані, які ганьблять честь і гідність людини та громадянина, а також таємницю досудового слідства, а нерідко і без зняття з таких матеріалів грифу «таємно»; той ж Генеральний прокурор Ю. Луценко,  не дочекавшись вироку суду, демонстрував явну неповагу до закону та називав цих осіб злочинцями, Регламентний комітет, будучи зобов’язаним перевіряти законність здобутих доказів вини своїх колег, не реагував на те, що по цих кримінальних провадженнях проводились слідчі дії та НСРД з порушенням вимог кримінального процесуального законодавства (зокрема, документування дій декого із названих народних депутатів, згоду на що ВР не давала), в зв’язку з чим, вони не можуть бути використані в суді як докази, і т.д. Як результат, навіть на сьогоднішній день жодного народного депутата, з якого таким чином було знято депутатську недоторканність, не засуджено судом і не визнано винним у вчиненні будь-яких злочинів; відносно деяких із них кримінальні провадження вже закриті і вони фактично є реабілітованими, а по більшості названих вище справ до цього часу так і не прийнято будь-якого рішення  в силу різних причин. Складається враження, що жодний із названих народних депутатів так і не буде притягнутий до кримінальної відповідальності.

Підсумовуючи викладене вище, можна ще раз зробити невтішний висновок про наявність бажання у влади саме шляхом скасування депутатської недоторканності посилити вплив на Верховну Раду, зробити її більш «слухняною» та «зговірливою». А якби ж наш Президент був послідовний і такий «щирий» у своїх намірах і деклараціях, то тоді б одночасно із обмеженням недоторканності суддів, яких тепер не тільки можна притягувати до кримінальної відповідальності без будь-якої згоди Верховної Ради чи Вищої Ради правосуддя, а навіть і затримувати на місці вчинення злочину, та позбавленням повної недоторканності народних депутатів, проініціював би і зняття недоторканності із себе. Але, таких планів і бажань у нього немає, адже при такому об’ємі власних повноважень він матиме необмежений вплив не тільки на судову, але і на законодавчу владу (що вигідно для нього), що є неприпустимим і порушує конституційний принцип стримувань і противаг в системі розподілу державної влади.

Тому, складно не погодитись з думкою дуже поважного в юридичному середовищі судді  Конституційного Суду України, доктора юридичних наук Миколи Мельника стосовно висновку цього Високого суду у справі за конституційним зверненням Верховної Ради щодо відповідності законопроекту, ініційованого Президентом України, про внесення змін до Конституції України (в частині скасування депутатської недоторканності (далі мовою оригіналу):

– «Скасування конституційно-правових засобів захисту парламентарів,  а відтак посилення залежності парламенту, істотно ускладнить забезпечення реалізації вказаного принципу поділу державної влади, фактично зруйнує конституційну систему стримувань і противаг, створить додаткові передумови для узурпації влади».

Ще більше показовим, в разі повного скасування депутатської недоторканності, є наступний висновок М. Мельника:

  • «У такому випадку Верховна Рада  не зможе виконувати свої конституційні функції, в тому числі і в частині забезпечення прав та свобод людини (ст. 3 Конституції України)».

В своїй окремій думці до цього рішення оновленого вже нинішнім Президентом Конституційного Суду цей поважний суддя  також відзначив, що відсутність належних конституційно-правових гарантій діяльності народного депутата України може призвести  також до порушення конституційних засад, на яких ґрунтується суспільне життя в Україні, як от здійснення народом влади через органи державної влади, політична та ідеологічна багатомандатність, а також права громадян брати участь в управлінні державними справами ( ч. 2 ст. 5, ч. 1 ст. 15, ч. 1 с. 38, Конституції України).

Виходячи із вказаного вище, мабуть,  саме з метою узурпації влади і діє наш нинішній Президент і підпорядкована йому частина народних депутатів, які ініціюють таке питання  та Генпрокуратура на чолі із професійним політиком Ю. Луценко, який і організував протягом нетривалого перебування на своїй посаді, масове позбавлення народних депутатів депутатської недоторканності, як правило, без будь-яких правових підстав. Зверніть увагу і на ту обставину, що саме Ю. Луценко за два роки роботи направив до Верховної Ради  як мінімум 12 подань про зняття депутатської недоторканності, в той час як його троє попередників всі разом – не більше 6 чи 7 (точних даних не маю).

Виходячи із того, яким чином правоохоронні органи на чолі із нинішнім Генпрокурором забезпечують дотримання передбачених Основним Законом вимог та прав і свобод народних обранців, Ви тільки уявіть, яке відношення у нинішніх правоохоронців до прав і свобод простих незахищених громадян, в яких, тим більше, такого імунітету немає? Про це детальніше згодом.

Напрошуються лише одні слова «Що посієш, то і збереш. Що збереш, то і змолотиш». За все потрібно буде рано чи пізно відповідати і перед суспільством, і перед новою владою, і перед людьми, чиї права та свободи були порушені.

Материалы по теме: