«Перед виселенням у Сибір українці закопували вишиванки в землю, щоб їх знайшли нащадки», – сценаристка фільму «Спадок нації»

«Перед виселенням у Сибір українці закопували вишиванки в землю, щоб їх знайшли нащадки», – сценаристка фільму «Спадок нації» Леся Воронюк Вишита сорочка – спадок нації, який передається з покоління...

«Перед виселенням у Сибір українці закопували вишиванки в землю, щоб їх знайшли нащадки», – сценаристка фільму «Спадок нації» Леся Воронюк

Вишита сорочка – спадок нації, який передається з покоління в покоління, навіть під час репресій, виселень і голодоморів. Про це – документальний фільм Олександра Ткачука «Спадок нації», який уже півтора року мандрує світом та розказує дивовижні історії. У дні, коли ми згадуємо жертв операції «Захід», яких примусово за один день вивезли до Сибіру, документальні факти, встановлені сценаристкою фільму Лесею Воронюк, набувають особливого змісту. Про це журналістка видання Persona.Top і розмовляла з мисткинею.

– Україна — єдина країна світу, де вишиванка є національним одягом?

– Вручну вишитий і оздоблений одяг був у всього людства, доки не було заводів, фабрик, мануфактур. Зараз вишиті сорочки є у білорусів, поляків, чехів, румунів. Але тут треба говорити про нинішню інтерпретацію старовинних речей нинішніми поколіннями. У цьому контексті саме українська вишиванка має найбільшу неповторність і найбільшу ціну, тому що навряд чи ви побачите поляка або румуна, який у будень одягне частину свого старовинного строю на роботу чи на вечірку. А українці вишиті сорочки одягають і в повсякденному житті. У першу чергу їх одягають як символ самоідентифікації. Багато хто вірить, що українська сорочка є потужним оберегом, особливо якщо дівчина чи жінка вишиває її для коханого чоловіка чи дитинки.

– Як ви ставитеся до китайських вишиванок? Зараз багато хто каже, що вони, мовляв, не народні і не мають сили…

– Про силу можна говорити в контексті віри — силу мають ті речі, у які людина вірить. Китайських сорочок на українському ринку зараз не залишилося, і це пов’язано з курсом долара: китайські сорочки просто не можуть конкурувати з тими, які шиють українські фабрики. У нас є у нас стільки підприємств, які шиють сорочки — у Коломиї, Космачі, Косові, Івано-Франківську, Львові, Чернівцях, — що китайський ринок уже сюди не повернеться ніколи, бо вони значно дешевші.

– Тобто автентичну вишивку і вишивання як ремесло зараз Україна потроху повертає?

– Так, повертає, причому в різних форматах і різної якості: є речі кітчеві і не дуже високої якості, але є й такі майстри, які працюють зі старовинними орнаментами. Я можу назвати близько 20 різних дизайнерів, які шиють коштовні унікальні речі, а підприємств, які роблять більш масові речі, вже сотні. Не завжди якісно відшивають чи інтерпретують орнаменти, але в цьому напрямку зараз проводиться багато просвітницької роботи, і ті, хто робить неправильно, автоматично втрачають своїх клієнтів. Ринок адаптується до вимог споживача у символіці та орієнтується в ній. Перед майстернями, які відшивають автентику, стоїть зовсім інше завдання: відшивати зі старих зразків сучасне, щоб ця автентика не розбавлялася, не спрощувалася і не примітизувалася.

Фото — Интернет

– Колись за вишиванку вбивали і репресували. Зараз вона — в моді. Якби ви жили, скажімо, років 70 тому, ви б наважилися тоді зняти такий фільм, як «Спадок нації» чи написати книгу, маючи на те можливості?

– Я б це зробила у будь-який час. Якщо теоретично уявити той час, я думаю, що наважилася б, тому що маю таку звичку — докопуватися до істини. Журналістський фах та історична освіта даються взнаки.

ПРОЕКТ «СПАДОК НАЦІЇ» — ЦЕ БІЛЬШЕ НІЖ ФІЛЬМ. У НЬОМУ, ОКРІМ ІСТОРИЧНИХ ТА МИСТЕЦЬКИХ ЕКСКУРСІВ, Є ПОТУЖНА ДУХОВНА СКЛАДОВА

– Скільки країн побачили вже «Спадок нації»? Як ви його поширюєте?

– Фільм досі мандрує світом, вже відбулися покази в 15 країнах, у деяких і не по одному разу. Його відтитровано п’ятьма мовами: англійською, німецькою, французькою, турецькою та іспанською. Також автори записали диск, який буде поширюватися за кордоном, передусім через діаспору. На діаспору можна покладати дуже багато промоційних завдань і в сфері культурної дипломатії, є країни з дуже потужними осередками.

– Чи чули ви зауваження до фільму або критику?

– Чесно кажучи, ні, але часто люди підходили після фільму зі своїми історіями, пропонували ще додатково включити їхні розповіді у фільм. Можливо, ті історії не такі значні в контексті історії України та культури загалом, але коли ти дивишся, як людина емоційно розповідає, то розумієш, що для неї та сорочка має дуже велике значення.

– Який момент фільму найяскравіший особисто для вас? Той, де «складається пазл», переломний момент, у який розумієш головну ідею і фільму, і взагалі вишиванки як явища?

– Є такий момент — це пов’язано безпосередньо з назвою фільму. Ми зупинились на «Спадку»: тобто мається на увазі спадок і матеріальний, і духовний. А потім, неочікувано для себе, знайшли історію в Сокалі (Львівська область): там під час висилки в Сибір сорочки закопували в землю, щоб уберегти від знищення, адже їх не дозволяли з собою брати. Ті люди не знали, чи повернуться вони із заслання, але інформацію про місця, де закопані ці сорочки, вони передавали з покоління в покоління. І вже в 90-х роках багато їхніх нащадків знайшли ті скрині, повідкопували сорочки. На диво, вони були в гарному стані, не зітліли, не зогнили, що теж вражає, адже тканина в землі пролежала 70-80 років. І там були сорочки з тризубами, з жовто-блакитними квітками. У фільмі ми відтворювали кадри відкопування – справжні скрині зі справжніми сорочками, які зберігаються в музеях або в деяких родинах, «відкопували» у тих місцях, де їх і знайшли насправді. І тоді ми зрозуміли, що ось він – справжній спадок нації, а не просто окремої людини. І саме з цієї історії ми починаємо фільм. От саме у Сокалі абсолютно все стало на свої місця.

УПЕРШЕ ФІЛЬМ БУЛО ПРЕЗЕНТОВАНО В КИЄВІ У 2016 РОЦІ, ЗНЯЛИ ЙОГО ДО ДЕСЯТИРІЧЧЯ ДНЯ ВИШИВАНКИ

– Яке майбутнє в української вишиванки?

– Найкраще майбутнє – якщо вона знову посяде те місце, яке вона колись займала, якщо її цінуватимуть, пам’ятатимуть і передаватимуть з покоління в покоління. Я не кажу, що вишиванка має повністю витіснити сучасний одяг – діловий, чоловічі сорочки чи якісь інші речі, але вона має бути: отак як ікони з рушниками, так у шафі має бути сорочка, яку одягають на особливі випадки в житті.

– А скільки у вашій шафі сорочок?                                                                                

– У мене багато: є гарна колекція, яку ще бабуся збирала, є і ті, які шила і мама, і я з сестрою. Це не власне мої, це сорочки жінок мого роду, у нас їх більше сотні.

– Як ви продовжуєте свою діяльність у проекті «День вишиванки»?

– Зараз на базі Дня вишиванки створюється проект «ДеВиФільми», у якому ми будемо шукати нові історико-етнографічні теми, знімати фільми, які дуже потрібні для молоді, школярів, для презентації України у світі. Ми розраховуємо на широкого глядача, щоб люди мали можливість дізнаватися про унікальні історичні дані, шукаємо відкриття по всій країні.

Автор: Ірина Басенко

persona.top

Материалы по теме: