Бюрократія і корупція не є українським винаходом. Дійсно, всіх приваблює відсутність хеппі-енду – Відкрита група

Про це повідомляє Марія Ланько, співзасновниця галереї The Naked Room 9 травня о 13.00 Марія Ланько завітала до Арсенале, однієї з двох основних локацій 58 Венеційської бієнале, та мала нагоду...
Український павільйон на Венеційській бієнале-2019

Про це повідомляє Марія Ланько, співзасновниця галереї The Naked Room

9 травня о 13.00 Марія Ланько завітала до Арсенале, однієї з двох основних локацій 58 Венеційської бієнале, та мала нагоду поспілкуватися з учасниками Відкритої групи

Про все, що відбувалося там, враження та емоції учасників, ми почули з перших вуст.

Розкажіть, для тих, хто не був у Венеції, як виглядає український павільйон, і що в ньому коїться?

Станіслав Туріна: Наша першочергова ідея полягала в тому, що від польоту “Мрії” має залишитись слід — згодом ми не могли залишити павільйон порожнім, тому почали думати про його наповнення, якого роду післямова залишиться, тому ми зупинились на розповіді, на усній оповіді людини-очевидця прольоту.

Павло Ковач: Павільйон — це станція із передачі міфу. У просторі є п’ять столів, за якими постійно знаходяться п’ятеро людей — архіваріуси проекту, які збирають інформацію, і протягом шести місяців будуть її викладати відвідувачам.

Ці п’ять столів — це приватні прес-конференції. в певному сенсі наш проект теж почався із прес-конференції, коли ми оголосили про ідею “Мрії” і створили інформаційний вакуум — не сказали нічого, не роз’яснили. Цей вакуум почав заповнюватись різними коментарями, постами тощо, які ми зараз використовуємо.

П’ять столів — це п’ять точок зору основних ігроків переговорів, що тривали півроку.

Це: 1. Антонов;

  1. Влада, тобто Міністерство культури;
  2. Опоненти;
  3. Відкрита група;
  4. Спільнота.

І що чує відвідувач, коли сідає за стіл?

С.Т.: Уривки.

Антон Варга: Від імені Відкритої групи це розповідь про проект на 12 сторінок — опис подій від початку роботи над проектом до відкриття павільйону. У Антонова — це листування між нами та підприємством. У Спільноти — це 10 сторінок коментарів із соцмереж.

Ось наприклад, сідає людина за один із столів, нічого не знаючи про проект, — що вона чує?

П.К.: Зазвичай глядач питає щось на кшталт “а що тут відбувається?”, і тоді виходить щось типу медіаторства: “тут є те, те й те…”, а далі перформер говорить, що він представляє певну позицію й мовить вже відповідно до неї.

А.В.: Але коли перформер не задіяний у безпосередньому діалозі з глядачем, він вголос у мікрофон просто начитує фрагменти свого міфу.

Як ви розумієте міф у цьому проекті? Бо це слово постійно звучить, але залишається без пояснення.

Український павільйон на бієнале

С.Т.: Я розумію міф як сказання. Тут не йдеться про вигаданість, казковість, а йдеться про усне мовлення — швидку оповідь, яка не є зафіксованою, й тому є хиткою. Це оповідь, в якій з часом певні елементи можуть бути змінені.

А.В.: Або інтерпретовані.

С.Т.: Наші перформери усно оповідають певні факти.

Те, що ви кажете, відсилає до розуміння міфу як продукту первісного мислення — слово чи оповідь, що узагальнює чуттєве знання в образі — на відміну від слова -“логоса”, що раціоналізує світ шляхом аналізу, функція міфу в цьому сенсі полягає у скасуванні стресу від невизначеності світу, збереженні культури певної спільноти, передачі знання про світ наступним поколінням. У чому полягає функція міфу про “Мрію”?

П.К.: Тут важливо сказати, чому ми взяли міф за інструмент. Чому стався цей конфлікт навколо нашого павільйону? На нашу думку, власне через відсутність написаної історії українського мистецтва. Натомість існує міфологія сучасного мистецтва, в рамках якої дуже багато речей передаються з вуст в уста, наприклад, що “Печаль Клеопатри” — це початок українського сучасного мистецтва…

Тобто ви апропріюєте метод, для того, щоб спрямувати його проти самого себе?

А.В.: Ми очевидно інструменталізуємо міф. По суті, наша робота стала черговим міфом серед інших ненаписаних історій.

С.Т.: Я згоден, але бачу це дещо інакше: наявність людини в експозиції, перформера, думки й мовлення якого спроможні швидше, простіше й одночасно складніше за будь-який інший спосіб комунікувати будь-яку новину, новий хід. Тобто, наприклад, ми можемо передати нашим перформерам будь-яке повідомлення миттєво, і вони транслюватимуть його далі — це буквально неможливо зробити через інші медіа.

А яку інструкцію мають перформери? Чи є в цих оповідях їхня думка про проект?

С.Т.: Звісно, присутня. У них є матеріал, який ми підготували, також вони самостійно шукають інформацію в соцмережах і роблять власні висновки. Під час взаємодії з глядачем вони можуть висловлювати як заготовлений текст, так і запропонувати поділитися своїми думками з приводу проекту.

У розмовах з усіма перформерами, з якими мені довелось поспілкуватися, була відсутня постановча частина. Були спроби описати свою позицію і ставлення до проекту. Потім, дізнавшись, що цей перформер репрезентує позицію, наприклад, “Антонова”, я попросила її відтворити.

А.В.: Розуміємо. Тут потрібно ще працювати.

С.Т.: В певний момент ми зрозуміли, що ми не шукаємо перформерів у класичному сенсі цього слова, ми шукали людей, які добре володіють англійською та мають комунікативні здібності. Це був наш запит.

Проблема в тому, що у них немає певної чутливості до мови та тексту, який вони промовляють.

С.Т.: Тут, знову ж, важлива процесуальність. Звісно, на відкритті це не був супер-хіт, але з часом це удосконалиться.

А.В.: Я готовий визнати цю недопрацьованість, але у нас і не було мети навчити їх транслювати текст чітко.

П.К.: Ми хотіли, щоб вони від себе говорили.

Як це працює з людьми, які не посвячені в цю тему? З одного боку, розмова про пострадянські/постколоніальні країни є певним тригером для західного слухача, типу, тут бюрократія, корупція, патерналістські настрої старшого покоління, але нюанси, вся спеціальна історія лишаються виключно нашим болем.

А.В.: Я спілкувався з людьми, які зупинялись [в павільйоні] і казали, що їм дуже подобається. Їх більше, ніж я очікував, тому що також мав сумніви, чи відносини всередині суспільства будуть цікаві глядачу ззовні, не з цього контексту. Актуалізація теми відносин, тема бюрократії, взаємопроникнення ринку, ресурсів, влади і мистецтва, є співзвучною для багатьох іноземних відвідувачів павільйону.

С.Т.: Бюрократія і корупція не є українським винаходом. Дійсно, глядачу наш павільйон цікавий, можливо, тому, що він дещо контрастує з іншими, або всіх приваблює відсутність хеппі-енду.

Що саме їм подобається?

А.В.: Чистота, неспектакулярність, концептуальність, відсутність красивих, вражаючих речей в павільйоні, чистота ідеї і жива людина. Звичайно, інтеракція. Порівняно з внутрішньою реакцією, зовнішня — дивує.

Ви, напевно, не можете побачити зовнішню негативну реакцію, тому що її ніхто не комунікує. Давайте трохи повернемося назад. У початковій ідеї, наскільки я пам’ятаю, павільйону як фізичного простору не повинно було бути в принципі. Про цю вимогу знало Міністерство культури, тому, певним чином можна сказати, що павільйон був вам нав’язаний. Чи виправдала себе необхідність працювати над павільйоном?

П.К.: Якби не було павільйону, якби це було б не обов’язково, акцент змістився б на домовленість, і теоретично, це б призвело до польоту літака.

А.В.: В останній момент ми почали дуже активно займатися роботою над павільйоном. Почалася робота з архітектором, кастинґ, думки про те, що писати, що виставляти.

С.Т.: Всі ми знали, що наявність павільйону протягом 6 місяців раніше не було обов’язковою умовою (наприклад, павільйон Вірменії та павільйон України в 2015 році працювали 2 та 3 місяці відповідно).

У певному сенсі, з проекту про Мрію ви зробили проект про бюрократію, яка не дозволяє цій мрії здійснитися. В павільйоні таке відчуття, наче ти потрапляєш у кафкіанське бюро.

С.Т.: Питання в тому, чи ми ввібрали токсичність відносин з навколишнього середовища, чи навпаки, ми екстраполювали цю токсичність на всіх, хто нас оточував. Таке відчуття, що куди б ми не приходили, всюди починалися “ускладнення”. Насправді, кафкіанський хаос — всередині групи. Коли ми розробляли комунікаційну стратегію, і визначали, з чим ми боремося в бієнале — ієрархічністю, заскорузлістю, страхом помилок, страхом новизни, монотонним слідування традиціям, правилам, регламентам — раптом усвідомлюєш, що все це про Відкриту групу також. З іншого боку, це вищезгадане бюро (в павільйоні) — це місце, де “міф приземляється” — так я це відчуваю.

Чи є в Україні такі місця? Очевидно, є. Те, що потрібно їх створювати, — не новина, і такі процеси відбуваються. Коли з’являються наші столи, разом з ними з’являється певна упорядкованість. Це вже не зовсім “божевільні”, Форест Гампи, які ходять по Венеції і розповідають про якийсь проліт — це статична форма, до якої ми прийшли: місце зустрічі.

Виходить, що легітимація анти-ієрархічного пафосу можлива лише в межах репрезентації на бієнале — тобто через визнання вашого жесту західною художньою інституцією.

П.К.: Розробляючи комунікацію в рамках проекту, ми розуміли, що ми звертаємося до не лише до міжнародної, а й до української професійної спільноти.

С.Т.: Це гарне питання. Чому треба летіти в Венецію? Смішно, чи не смішно, але це дійсно якась Одісея.

Що, власне, ця професійна аудиторія має почути?

А.В.: Можливо, це буде звучати інфантильно, але ми говорили, що історія українського мистецтва базується на міфології. Хоч ми і стверджуємо, що так не може тривати, ми все ж розуміємо, що такий стан речей — це також частина нашої автентичності, наш базис, традиція і школа. Ми інструменталізуємо міф і робимо поки що наймасштабнішу роботу в нашій практиці ще одним міфом. Для нас це в певній мірі є оптимістичний меседж.

Мені просто здається, що раптом в проекті з’явилася певна історія про українське мистецтво. Участь в бієнале, скандали з цензурою, включеність України в монографії МОМА. Звідки це все в Падаючій Мрії на сади Джардіні, яка, мені видається, про дещо інше? Коли ви думали про цей проект, це було вашим контекстом?

А.В.: Історія про інклюзивність та ексклюзивність, як я пам’ятаю, була спочатку, ще коли ми подавали перший опис ідеї.

П.К.: Політ літака, який кидає тінь і повертається назад, — це було, умовно кажучи, “fuck you бієнале”, але перетворилося в те, що ми маємо мрію, але ще не готові її втілити.

А.В.: Проект вийшов трохи драматичним.

С.Т.: Проект вимагає перегляду щокілька тижнів, часом набагато частіше.

Чи шкодуєте ви, що “Мрія” не полетіла?

А.В.: Не шкодую. “Відкриті ситуації” не передбачають жаління про їхній хід чи результати. Так само, як ці ж самі ситуації і не жаліють своїх учасників.

Що ви маєте на увазі?

П.К.: Якби ми сказали про те, що вона не полетить, нам могли б зірвати проект. Якби полетіла, це був б інший проект. Тіберій Сільваші сказав, що нехай Мрія не полетить, інакше це буде провал.

Давайте наостанок зачепимо тему з усіма українськими художниками.

С.Т.: З цього приводу можу зачитати вам коментар Володимира Воротньова з матеріалу на Громадському: “…А по-третє, після погано зіграної комфортної і нічим не обгрунтованої метапозиції залишається елементарна відповідальність. Відповідальність перед тими наївними людьми, які не знали, що ніякого польоту не буде. А «втаємничені» знали. І мали б про це чесно повідомити громадськість”.

У нас на руках 1143 біографії художників. Чи можуть вони бути якось включені в тіло проекту в павільйоні? Цей проект, очевидно, не закінчився його відкриттям. Це пов’язано з нашою практикою, немає меж, немає жестів, все доволі хаотично і опору доводиться шукати в собі.

Раніше ви включали інших людей як свідомих учасників, а зараз це виглядає як апропріація інформації.

С.Т.: Я думав, що це також інформація, яка залишається після людини: коротка біографія, декілька робіт, дата народження.

Але ж в каталозі є лише імена та прізвища художників та номера їх телефонів. Що це за формат?

С.Т.: Телефонна книга. До речі, колись це був досить популярний формат каталогу серед графіків — там часто були адреси для листування.

А.В.:  Важливо, що ми не кидали тінь їхньої творчості, ми кидали тінь їхньої присутності.

Вони підтримали вас своїм ім’ям?

А.В.: Так. Вони згодилися пролетіти в цьому літаку.

С.Т.: [цитує Михайла Рашковецького]: “Кто-то, заполняя анкету, выражал свою солидарность с проектом, немало претерпевшем от его критиков. Кто-то рассчитывал на новую почетную строчку в своем CV. Кто-то наивно верит в традиционный формат и теперь гордится своим участием в одном из самых больших в мире форумов искусства. Господи, дай же ты каждому, чего у него нет!”

Чи залишилися у вас, кожного окремо, мрії?

П.К.: Децентралізувати культурну ієрархію. Щоб художники проявлялися більше, які знаходяться в полі периферійного зору.

С.Т.: Я задумався про те, що таке мрія. Можливо, пожити волоцюгою, бродягою.

В яких стосунках ви з Мінкультури?

П.К.: У хороших стосунках. Як не дивно.

Материалы по теме: